Проблеми використання державної мови в Україні

cMfvUcpa[1]

На сьогодні тема щодо проблем використання державної мови є як ніколи актуальною, хоча питання щодо стану української мови з 1991 року завжди було актуальним і проблематичним. Але сама назва цієї статті щодо проблем використання державної мови має сприйматися як нонсенс у незалежній державі. Нещодавно був прийнятий Закон України «Про засади державної мовної політики» [1], який насправді спрямований на зменшення ареалу застосування української мови і витіснення її з офіційного спілкування, а також і з сфери управління. Прийняття цього Закону загострило питання щодо застосування української мови в усіх сферах.

Юридично українська мова залишається єдиною державною, але фактично швидко прийнятий документ під назвою «Закон України «Про засади державної мовної політики» авторства Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка підняв до статусу другої державної російську мову. Згаданий закон може в безперспективній перспективі, даруйте за тавтологію, практично довести українську до стану мови національної меншини. Насправді, для нас очевидно, що прихованою метою закону є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на користь Росії.

Проблема розвитку української мови за 21 рік незалежності так і залишається «підвішеною в повітрі», про що свідчить чергове її роздування перед кожними наступними парламентськими чи президентськими виборами. Тому єдиним розумним виходом з ситуації, що склалася, може стати лише одне – усвідомлення того факту, що мова є живим організмом, який постійно змінюється і вдосконалюється так, щоб відповідати вимогам життя, і тому вирішення цього питання неможливе без розуміння його взаємозв’язку з побудовою держави в цілому.

Визнання української мови як державної (ст. 10 Конституції України) не означає ані її винятковості, ані, тим паче, санкціонування примусового її використання чи вивчення. Визнання за українською мовою статусу державної мови є одним із засобів самозахисту та самозбереження етнічної самобутності українського народу, що не загрожує мовним і національно-культурним правам національних меншин. Але, здається, українська влада так не вважає, тому провладною більшістю прийнятий Закон України «Про засади державної мовної політики», який встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання так званих регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10 % від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10 % .

Наразі ігнорується загальновідомий факт, що мовна ситуація в окремих регіонах України є результатом цілеспрямованого, насильного і штучного витіснення української мови з ужитку в багатьох сферах суспільного життя протягом царського та радянського періодів, та не вживаються заходи щодо захисту української мови саме як державної.

Сучасне використання державної мови може бути ефективним за умови існування чіткого механізму її впровадження, який є оптимальним у вирішенні різноманітних проблем у сфері мовних відносин. У цьому контексті злагоджені дії органів державної влади, науковців, громадських структур, які спираються на конституційні положення, можуть стати запорукою успіху.

Нині постали перед такими мовними проблемами, як двомовність, послуговування українською мовою, її правильність. Так, більшість українських громадян вільно володіє російською, подекуди англійською, а українську вивчають і вживають патріоти, корінні українці і діаспора за кордоном. Правильну українську мову часто сприймають недоброзичливо. Отже, мовне питання є важливою складовою національної ідеології і повинно вирішуватися комплексно на державному рівні.

Політикам і посадовцям бракує не лише здорового політичного глузду, а й політичної волі почати чесну боротьбу проти антиукраїнських, антидержавних сил у вищих ешелонах влади. Народу бракує сили волі усвідомити себе українським народом, українцем з точки зору не етнічного походження, а розуміння суті політичної нації, не безрідним «народом України», бракує української ідеї, української мрії, якими б перейнялися не лише письменники, окремі науковці та політики, а весь український народ.

Однією з найголовніших проблем є проблема двомовності в нашій країні. Ситуація двомовності неприродна, нестабільна, навіть загрозлива та руйнівна, вона характеризується не гармонійною взаємодією мов, а конфліктом і боротьбою, які триватимуть доти, доки на території держави не переможе одна мова [3].

Проблема щодо застосування державної мови виникає також через українську владу, яка має стати справжньою українською, незалежно від етнічного походження її носіїв, як це розумів Михайло Грушевський, на всіх рівнях.

Державна мова – це не тільки і не стільки мова керівництва: чиновників, можновладців, політиків. Це насамперед мова люду, яка охоронятиме його інтереси і задовольнятиме культурні потреби. Рідна мова має бути батьківщиною і оселею буття людини, де вона мешкає не тимчасово чи «для офіціозу», а постійно, витворюючи мовні мікросвіти скрізь і з усіма: у магазинах, кафе, ресторанах, перукарнях тощо. Нинішнє становище української мови сприяє тому, що українець почувається емігрантом на власній землі, – у чужомовному оточенні, розрекламованими іноземними закладами, товарами. Ліна Костенко назвала українську націю раритетною, самотньою на власній землі у своєму великому соціумі. А в одній із поезій проникливо зауважила: «Ми вже як тіні на своїй землі. Хто зрозуміє нашу ностальгію?» [4]. Ностальгія за батьківщиною у себе на батьківщині, безперечно, відлунює в отій щемливій ностальгії за рідною мовою, що по-справжньому мусить стати державною.

На нашу думку, необхідно організувати тактовне спілкування державних службовців з громадянами України на зрозумілій їм побутовій мові. В ЗМІ половину часу, місця і тиражу відводити на інформацію мовами усіх (по черзі) національних меншин.

Сьогодні під гаслом захисту російської мови штучно формують начебто велику суспільну проблему. Але російська мова не потребує захисту. Спілкування та вживання російської мови не обмежене. Так, з 10 видань в Україні 9 виходить російською мовою [5]. Європейська хартія вимагає захисту лише тих мов національних меншин, яким загрожує зникнення [6].

На практиці прийняття «мовного закону» є лукавою спробою заморозити радянський мовний статус великих міст південно-східного регіону та спрямувати України до нерівноправного союзу з Росією замість євроінтеграції. Не випадково всі, хто підтримав новий закон, ностальгують за Радянським Союзом або закликають до нового подібного утворення (Партія регіонів, партія «Родина», Компартія України, Партія прогресивних соціалістів, ЗУБР; пенсіонери та колишні радянські офіцери у відставці, кримчани, що мають протизаконно по два паспорти, тощо).

Але російська мова не може бути державною мовою, тому що державна мова – це перший і найголовніший атрибут держави і державності, це фундамент нації.

Тому те, що відбувається наразі в нашій країні, можна назвати лише мовним міжнаціональним екстремізмом, який повинен бути засуджений народом.

Під державною мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Прийняття нового мовного закону неминуче призведе до функціонування двох державних (вони ж – офіційні) мов. В деяких країнах це політично виправдано. Але в українських реаліях ми прекрасно розуміємо, що за умови віками штучно створюваного і створеного домінування російської мови на теренах України дуже скоро з двох державних (офіційних) – де юре – зостанеться у вжитку одна, російська. Причому це призведе до протистояння з владою та між прихильниками обох мов, особливо у західних регіонах країни.

Для вирішення питання щодо сучасного стану державної мови необхідно розробити концептуально інший, новий закон відповідно до Конституції України та принципів європейської мовної політики і практики, із залученням фахівців, а не представників окремих політичних сил, провести його глибоку, тривалу експертизу, щоб забезпечити соціально-політичну стабільність та зберегти незалежність України.

Присоединись к группе в контакте — узнай больше о своих правах!



Оставить комментарий


− пять = 1